|
|
Шановні жителі Баштанщини! Дорогі ветерани! (вітання
з нагоди свята)
Живий я, згадую минуле (спогади ветерана Великої Вітчизняної війни
Г.Д.Пляки)
З вірою у серці (спогади ветерана Великої Вітчизняної війни І.К.Парафіло)
Вижив всім смертям назло (спогади ветерана Великої Вітчизняної війни
Д.Т.Богданова)
Їхні долі обпалила війна
Шановні жителі Баштанщини! Дорогі ветерани!
(вітання з нагоди свята)
28 жовтня - знаменна дата в історії України і в житті
кожного з нас - 62-а річниця з дня визволення України від німецько-фашистських
загарбників.
62 роки тому завдяки героїчним зусиллям наших батьків та
дідів з української землі було вигнано останнього фашистського загарбника.
Нашому народу війна завдала чимало горя, болю і непоправних
втрат, адже загинули найсміливіші і найхоробріші. Завдяки мужності й героїзму
захисників Вітчизни країну не лише відстояли в смертельній боротьбі, а й
відбудували, відродили з руїн та попелу.
Минають роки, покоління змінює покоління, але часу непідвладна пам'ять про те,
хто ціною власного життя звільняв міста і села України від коричневої чуми.
Пам'ять про ті буремні роки, коли здригалася рідна земля, горіли села, гинули
тисячі мирних жителів, назавжди залишиться в наших серцях.
Низький уклін вам, ветерани, велика подяка за мирне небо, за можливість жити і
працювати на благо України, за дитячий сміх, за спокій матерів, за хліб на
нашому столі. Від щирого серця бажаємо вам миру та щастя, здоров'я, довголіття
та благополуччя!
Будемо вірні пам'яті тих, хто загинув у боях, захищаючи Батьківщину, хто не
дожив до світлих днів визволення!
ЖИВИЙ Я, ЗГАДУЮ МИНУЛЕ
(спогади ветерана Великої Вітчизняної війни Г.Д.Пляки)
Коли вперше зустрілася з ветераном Великої Вітчизняної війни Г.Д. Плякою, він
так розхвилювався, що не міг розповісти про всі важливі в його бойовому житті
епізоди. Через деякий час Гаврило Дмитрович прийшов до редакції сам і поділився
спогадами про штурм Берліна, коли німці чіплялися за кожен метр своєї землі,
відчуваючи неминучий крах.
Служив я в 47 гвардійській танковій бригаді. 16 квітня 1945 року радянські
війська зайняли вигідне положення для штурму Берліна. Німці, розгадавши їхні
наміри, безперестанку обстрілювали наші позиції. На моїх очах гинули сотні людей.
Опівночі розпочалася артилерійська підготовка. Стояв страшний гуркіт, завивали
падаючі снаряди. Це тривало цілу годину. В цей час з літака розгрупуваннях
фашисти розбризкували рідину, яка від вибухів загорялася. Тож горіло небо і земля. Цей
страшний гуркіт
ще й досі стоїть у моїх вухах. Здавалося, що пережити цей жах не вдасться.
Коли закінчилася артпідготовка, всі види техніки, задіяні в бою, включили
світло. На автомобілях були спеціально встановлені потужні прожектори. Тож
німців стало видно, як вдень. Вся ця маса техніки і людей рушила вперед, на ходу
викидаючи смертоносний метал. Важко було знайти таке місце, де б не
витала смерть. Та незважаючи на це, наші танки йшли вперед, прориваючи оборону
ворога під ураганним вогнем німців, які з останніх сил „вишкіряли зуби".
Як автоматник-десантник, я знаходився на танку, тож нелегко було втриматися на
ньому, коли пішли в наступ, та ще й вести вогонь. Та ми впевнено рухались
вперед, знищуючи одну лінію оборони за іншою. Раптом наш танк зупинився і почав
вести прицільний вогонь, в той же час і сам ставши мішенню для ворога. В цьому
бою мене поранило в руку, розтрощило стегно. Я скотився на землю і не міг
рухатись, стікав кров'ю. Та незабаром мене підібрали санітари і доставили в
польовий шпиталь. З травня Берлін був узятий, почалися вуличні бої.
Поранених було так багато, що нас розміщували просто на землі, притрушеній
соломою. Тіло моє
опухло, але молодий організм швидко справився з хворобою. Глибока рана на стегні
скоро зажила. А два осколки в руці лишились на згадку на все життя.
Трохи відлежавшись у шпиталі, підлікувавши рани, знову вирушив на передову.
Зброю доводилось шукати самому. Добре, що вона була скрізь на полях битв, мені
вдалося знайти німецьку зброю - „хаус-патрон", з якої вдало можна вести
прицільний вогонь.
Разом з іншими бійцями потрапив на околицю Берліна, де ми брали в полон
угрупування німців, яким вдавалося вирватися з міста. Тут і дізналися про
Перемогу. Це була така радість, що важко передати словами. Всі на радощах
кричали, підкидали шапки, стріляли в повітря, обіймали один одного.
Досі не віриться, що мені вдалося вижити в цьому пеклі. Все пережите далося
взнаки. Маю поганий слух, слабке здоров'я. Тож став інвалідом війни II групи. Та
все ж, я - живий, тепер лише з болем згадую минуле. А скільки моїх товаришів
залишилось на полях битв. Такого не можна допустити знову.
З вірою у серці
(спогади ветерана Великої Вітчизняної війни І.К.Парафіло)
З Іваном Кириловичем Парафілом, ветераном Великої
Вітчизняної війни, познайомилась, перебуваючи в Старогорожене. Застала
фронтовика за домашніми клопотами.
У сім'ї Парафілів було п'ятеро дітей: три сини - Микола, Іван
та Олексій і дві доньки - Ніна і Люба. Дитинство Івана не відрізнялося від
босоногого дитинства однолітків. Ходив до школи. Влітку з такими ж хлопчаками,
як і сам, пропадав на річці, допомагав батькам.
Вчився в ФЗУ в Миколаєві. Там і застала хлопця війна. Кинули
їх під Очаків копати окопи. Спочатку юнакам було цікаво, та після першого
бомбардування відчули - це, справді, війна.
Коли повернувся додому, Івана забрали на фронт. Привезли в
Херсон, де новобранців почали розміщати на баржі. Та, на своє щастя, Іван не
вмістився. Бо ті, хто потрапив на баржу, загинули під час нальоту німецьких
літаків. Останні новобранці повернулися в Миколаїв, який незабаром захопили
німці. Отримавши перепустку, разом з іншими Іван вночі тікає в Привільне до
батьків.
Село вже теж було окуповане німцями. Підходячи до
привільненського мосту, хлопці побачили німця, який сидів на великій діжці з
нагайкою і підганяв 7 запряжених євреїв. Вони підбігали до річки, наповнювали
діжку водою і намагалися витягти її на гору. Та в них не
вистачало сил. Німець випускав воду і знову гнав їх назад до річки. Німці дуже
не любили євреїв і знущались над ними. На одних воду возили, інші на носилках
носили фашистів до річки купатися.
Після звільнення села від ворога у 1944 році Іван пішов на фронт: воював у
149-ому червонопрапорному Нижньодністровському полку III Українського фронту.
Командував кулементною ротою. Його напарником був Микола Гончаренко.
Багато різних подій було у фронтовому житті ветерана. Та найбільше запам'яталась
зустріч з двома рідними братами.
- Охороняли ми залізничний міст біля Балканських гір. Нам допомагали болгарські
партизани, - пригадує фронтовик. Одного разу я сфютографувався з нашим кухарем
Альошою Вербою і вислав фото батькам. Коли від них прийшла відповідь, я
дізнався, що Альоша мій двоюрідний брат. Ми довго сміялися і раділи, що скільки разом вже прослужили, а не знали, що брати.
Тут же, на Балканах, відбувся жорстокий бій, який запам'ятався на все життя. 20
серпня 1944 року стало справжнім пеклом - 11 атак фашистів відбили радянські
війська. Тоді здавалось молодому солдату, що в такому страхітті неможливо
вижити. Але він вистояв і залишився живим завдяки Божій волі.
Зустрів перемогу солдат у Софії. Та на цьому служба
не закінчилася. Дослужував під Одесою. В 1946 році командир полку Бєльцин
відпустив Івана у відпустку, так як прийшов лист від голови колгоспу, який
повідомив, що батьку зробили операцію.
Завізши дружину командира в Херсон, хлопець поїхав додому. Замість відлущених 20
днів Іван Кирилович був дома 40 днів через хворобу. Коли повернувся в частину,
там уже нікого не було. Його разом ще з декількома юнаками відправили в Київ у робочий батальйон. Але там їх не прийняли, так як
батальйони були сформовані. Наказали повернутись в Одесу.
Та Іван поїхав додому. Через З дні за ним приїхали і забрали. А потім судили за
дизертирство і відмову приймати присягу. Через віросповідання Іван цього
зробити не міг. Тож 4,5 роки із присуджених 5 відсидів Іван Кирилович у
Свердловську.
Після повернення додому продали в Привільному хату і переїхали в Старогорожене,
де через півроку одружився з Марією Білоус. Виростили і виховали Парафіли 6
синів і 2 доньки. Мають 22 онуків і 8 правнуків. Найстаршого сина, на жаль, уже
поховали.
Прикрашають груди ветерана, інваліда II групи орден „Вітчизняної війни , медаль
за Перемогу та ряд ювілейних медалей.
Майже все життя працював Іван Кирилович будівельником по найму. За це його не
дуже схвалювала колишня влада, обмежуючи у всьому: то город урізали, то солому в
колгоспі не виписували за гроші, то ображали різними словами за віру. * Та все
те - позаду. З Божою поміччю долають Парафіли всі негаразди, прощають образи,
люблять людей такими, які вони є. Цьому навчали своїх дітей, тепер вчать онуків
і правнуків.
Вижив всім смертям назло
(спогади ветерана Великої Вітчизняної війни Д.Т.Богданова)
Земля вже давно зализала рани від тієї війни. І памороззю вкриті голови
ветеранів. Навіть тим юнакам останнього призову на фронт, а це хлопці 1927ріжу
народження, ось-ось виповниться вісімдесят. Вік поважний. А є ще й старші.
Небагатьом із них вдалося дожити до 61-ої переможної весни. Війна для них,
живих, залишається життям, пам'яттю. Адже забути таке неможливо. І ми, повоєнне
покоління, не повинні забувати, якою ціною дісталось нам мирне сьогодення.
Шанують у Новопавлівці ветерана Великої Вітчизняної війни, полковника у
відставці Д. Т. Богданова, який 45 років із 50 трудового стажу віддав
педагогічній роботі в їхньому селі, виростивши і виховавши не (щне покоління
новопавлівців.
Народився Дмитро Тимофійович у 1922 році в сусідньому селі Новоіванівка в
багатодітній родині. Коли ж хлопцеві виповнилось 12 років, його сім'я виїхала в
Макіївку, що на Донбасі. Батько працював слюсарем. Через пару років і Дмитро, закінчивши школу, влаштувався
апаратником у хімцех.
- Уже на той час у свої 17 років я отримував 1,5 тис. рублів, - пригадує
ветеран, -а це були чималі гроші, таких у селі не заробиш.
Коли Дмитро досягнув призовного віку, хлопця направили навчатися в Рубцовське
загальновійськове училище Сибірського військового округу, де його й застала
війна. Після прискореного курсу навчання у званні лейтенанта сухопутних військ
був направлений під Сталінград.
У першому ж бою половина недосвідчених і непідготованих однокурсників загинула,
решту розділили на 2 частини. Одні вирушили під Москву, а Дмитро з іншими
товаришами залишився під Сталінградом. Невдовзі був поранений. Після шпиталю
його направили командиром роти на фронт. З
важкими боями рухались на захід, витісняючи ворога з рідної землі. В одному з боїв був тяжко контужений. Тільки через 2
місяці відновився слух і і почав розмовляти.
І знову - в бій. Тепер уже в складі II українського фронту. Та І недовго довелося
командувати стрілецькою ротою. Його знову тяжко поранило під Кіровоградом.
Спочатку перебував у шпиталях Харкова і Макіївки, а потім доліковувався в
Єревані, де з нього зняли гіпсову сорочку.
Після одужання повернувся на II Український фронт. Командиром роти дійшов до
Румунії,
де в м. Тимішоара зустрів звістку про Велику Перемогу. Звідти був направлений в
тилу Кам'янець-Подільський район командиром учбового ескадрону.
У кінці 1945 року, демобілізувавшись, як спеціаліст хімічної промисловості, пек
вернувся у свій хімцех. Батьків у Макіївці вже не було. Під час війни вони
повернулися в рідну Новоіванівку. Та й батька живим не застав. Він помер.
Неодноразові поранення, контузія давались взнаки. Дмитро Тимофійович почав
хворіти. Лікарі порекомендували переїхати в село, де чисте повітря, джерельна
вода. Тож у 1947 році повернувся фронтовик у рідне село. Там і одружився на гарній сільській дівчині Марії, з якою в парі
прожили 59 років.
Стаючи на військовий облік у Баштанський райвійськкомат, зустрівся зі своїм
однокурсником - районним військовим комісаром О. Є. Леоненком. Він і
запропонував Дмитру Тимофійовичу спробувати себе на педагогічній ниві. Тож
кадровий військовий у відставці почав викладати допризовну підготовку і фізичне
виховання юним новоіванівцям. Через 5 років запросили його в Новопавлівку, де
він осів на все життя. Викладав малювання, трудове навчання, військову
підготовку, був незамінним художнім керівником.
Лише 9 років зі своїх 84 Дмитро Тимофійович знаходиться на заслуженому
відпочинку. Та й зараз не сидить без діла. Всіма силами намагається допомогти
дітям і онукам. А виховали Богданові двох доньок, мають двох
онуків - Ігоря і Павла та внучку Оксану. Радує Дмитра Тимофійовича і Марію
Василівну правнук Славко.
Пишаються і молоді Богданові своїми батьками, з гордістю розповідають про їхнє
нелегке, але довге життя. Груди фронтовика на свята прикрашають бойові ордени
„Вітчизняної війни і І ступеня", „Богдана Хмельницького II ст.", медалі „За
відвагу", „За оборону Сталінграду", медаль „Жукова" та більше десятка ювілейних.
Все своє життя Дмитро Тимофійович був на передовій. А в мирний час - передавав
свої знання дітям. Про це свідчить звання „Відмінник народної освіти". Двічі
отримував міністерську премію.
З болем і смутком згадує ветеран найтяжчі роки свого життя. Але водночас і
радіє, що йому і його дітям, онукам випало жити 62 роки під мирним небом і
залишити помітний слід на землі.
Репортажі підготували
Олена Виноградова,
Галина
Мельник
Редакція районної газети
"Голос Баштанщини"
Їхні долі обпалила війна
Давно відгриміла Велика Вітчизняна війна, відходять у минуле події тих років.
Щороку в День Перемоги та на інші урочистості ми запрошуємо сивочолих
ветеранів-фронтовиків, солдатських вдів, в'язнів і остарбайтерів, які
„скуштували" те страшне лихоліття. Слухаємо їхні гіркі спогади, вклоняємося їм
доземно за те, що вистояли, здобули перемогу і дали нам можливість ось уже
більше шести десятків років жити під мирним небом.
На жаль, рідіють лави свідків і учасників тієї кривавої війни. Час -
невблаганний, роки беруть своє...
Не оминула скорботна чаша і нашу сільську
раду. ...
Здається, ще недавно ветеранська організація була у повному складі. Це -
інваліди Великої Вітчизняної війни Г. 3. Олексієнко, І. П. Галучук, В. Д.
Іванов, учасники бойових дій Г. С. Бабенко, Т М. Чега, М.М. Суворов, П. П.
Гальнук, в'язні фашизму К. 3. Литвинова, О. П. Стружевська, О. С. Кочак, Л. П.
Зайко, солдатські вдови Є. Н. Приходько та А. П. Світова. Частина з них проживає
в Єрмолівці, інші - в Новоукраїнці. На урочистості всі збиралися докупи, втирали
зрадливу сльозу від гірких споминів. І хорошого в житті кожного було немало. Дітей виростили, онуків і правнуків дочекались.
Та не прийдуть вже на ці зустрічі дві хороші жінки, життя яких обірвалося в
серпні нинішнього року.
Провели ми всією сільською громадою в останню дорогу Любов Прокопівну Зайко та
Євгенію Никифорівну Приходько. Ніколи не забудемо їхньої людяності, сердечності.
Кожна з них мала свою непросту, овіяну війною долю.
Л. П. Зайко народилась в с. Привільному у 1926 році. У цьому приінгульському
селі пройшло дитинство і юність. Коли стала на дівочій порі, зустріла свого
судженого, який проживав у Єрмолівці. Отак і стала нашою односельчанкою.
Гарна була пара. Молоді, сповнені сил і мрій про майбутнє, вони трудилися, не
по-кладаючи рук, обпаштовували своє помешкання. Та раптом село чорною хмарою
накрила страшна звістка: війна! Зруйнувала і загубила вона тисячі доль. Не
оминула лиха година й Зайків. Щойно вступивши в Єрмолівку, німці примусово
вивезли їх обох в Німеччину. Дивом вижили в концентраційних таборах. Проте горе
і знущання навіть згадувати спокійно не могли вже в літньому віці.
Та наперекір всьому вони вижили і повернулися до рідного порогу. Брали активну
участь у відбудові народного господарства, виростили двох синів - Миколу та
Івана і доньку Наталю.
Любов Прокопівна була надзвичайно сумлінною трудівницею. І в городній бригаді, і
на
скиртуванні, і на інших роботах вона виконувала все на совість. І в їхній хаті,
і на присадибній ділянці заведи був ідеальний порядок. В селі-ніхто ніколи не
міг сказати про цю скромну, привітну жіночку поганого слова. її любили і
поважали за доброту, мудрість, людяність. Вона безмежно любила своїх п'ятьох
онуків і двох правнуків.
Вже не знатимуть тепла бабусиних долонь і п'ятеро онуків та семеро правнуків
Євгенії Никифорівни Приходько, яка була найстарішою жителькою нашого села. Пішла
вона з життя у 92 роки.
Родом довгожителька теж із Привільного. Як у народі кажуть, зазнала горя з
колиски. Була п'ятнадцятим дитям у родині своїх батьків. Жені ледве виповнилося
півтора рочки, як померла її мама, згодом - і батько. Поневірялася між родичами,
братами та сестрами, які самі терпіли нужду, пізнала і голод, і холод.
Та їй судилося жити. Зустріла свого судженого - Василя. Побралися, народилися у
них Іванко і Миколка. А тут війна. Пішов чоловік захищати рідну землю. Ростила
синів, чекала листів із фронту.
У 1944-му замість рідного серцю солдатського трикутника одержала похоронку.
Загинув на Дністрі і навіки залишився лежати у молдавській землі її Василь.
Стала солдатською вдовою.
Плакала-голосила, та знала - сподіватися може лише на власні сили. Треба було
ставити на ноги дітей. І вона „впряглася" в роботу. Від зорі до зорі працювала в
колгоспі і вдома. Була дбайливою, непосидючою жінкою, хорошою матір'ю. Такою її
знала родина, сусіди, товариші по роботі, односельці, такою й запам'ятали її всі
ми.
Будемо завжди згадувати цих двох жінок добрим словом.
Хай земля буде пухом для шанованих наших односельчанок Любові Прокопівни Зайко
та Євгенії Никифорівни Приходько.
С. Козлова,
Єрмолівський сільський
голова
|
|
